Тридцять три колосочки

            Тридцять три колосочки

Тридцять третього рочку

Заплелись болем-смутком

У трагічнім віночку.

          Дзвони жалібно дзвонять,

Свічка пам’яті плаче,

Кров у жилах холоне,

Як ту правду побачим.

          Україно стражденна,

Де сини твої й дочки?

    Ой не визріли в зерна

         Тридцять три колосочки.

       

         Не дали їм дозріти,

         Землю й небо забрали,

         Мерли з голоду діти,

         Гени роду вмирали.

          Сонце згасло в зіницях,

Серце в прірву скотилось,

Навіть в сні не присниться,

Що прожити судилось.

          Страх пройшовся по душах,

Розтоптав найсвятіше,

Перекреслив грядуще,

Не було щоб нас більше.

          Ні молитви, ні пісні,

Ні колиски, ні казки.

Тільки спогади прісні

Без любові, без ласки.

          Від голодної смерті

Всю опухлу Вкраїну,

На шматочки роздерту,

Понесли в домовину.

І кроваві полотна

В знаках серпомолотних,

Як червоні вампіри

Над могилами сіли.

І зоря п’ятикутна

          Вся багряна від крові

          Аж регоче на кутні

          На поминках в любові

        

          Голод мором ставав,

Вовком жах завивав,

Та чи ж визнає світ,

Що то був геноцид?

 

          Світ мовчить, бо не знає,

Бо не чує й не бачить,

Як Вкраїна конає,

Гасне серце гаряче.

          Світ за гратами жаху,

У кайданах неволі.

Україну – на плаху,

І без хліба, й без солі…

          Так хотіли нам смерті

Вражі Каїна діти,

Бог не дав лиш померти,

Правда встала над світом.

              

          Запалала свічею

          Правда в пам’яті роду,

          Щоб воскресла зорею

          Воля мого народу.

         Тільки правда єдина

          Злоби страх переможе.

          Бережи Україну,

         О Всевишній наш Боже!

         Тридцять три колосочки,

         Що тоді не дозріли,

         Мов святі ангелочки,

         Носять пам’ять на крилах

         Їхні праведні душі

         З неба спомином линуть.

         Поколінням грядущим

         Бережуть Україну.

         Тридцять три колосочки

         Хай зернятами зріють.

          Тридцять три колосочки

Світом правду посіють.

          Зійде жито зелене,

Заколоситься поле,

          Жовто-синім знаменом

Посміхнеться нам доля.

                 Не для помсти ми правду відкрили,

Не для помсти в нас пам’ять живе,

А для того, щоб хрест на могилах

Встановило потомство нове.

Щоб не плакали зорі у небі,

Щоб у серці не згасла свіча,

Пам’ятати довіку нам треба,

Що лиш Правда життя звелича.

Щоб визнав світ нам пам’яти треба,

З якого кореня ми в націю зросли,

Щоби у нас  не відібрали небо,

Звільняймо рідну землю від хули.

Щоб в хліборобів хліба не забрали,

Не викрали мелодії в струни,

Щоб кожне слово праведно лунало,

Святую Правду в серці сохрани

І пронеси, як скарб неоціненний

Живого слова сущу благодать,

В знак пам’яті невинноубієнних

Всі зорі в небі свічами горять

ПРИСВЯТИ

*****

ФЕДОРУ КИРИЧЕНКО

Із полтавського краю вишневого

У Вишневому долю знайшов.

Чверть століття творіння щодневого,

До своєї вершини ішов.

До свого ювілею 100 – літнього,

Із не пам’яті в пам'ять проріс,

До щасливого дня заповітного,

Крізь роки свій доробок проніс.

Сонце промені шле раненько

На вишневу твою заметіль

 Пам’ять Федора Кириченка

Вшанувати ідуть звідусіль.

Пестить сонечко вишню раненько,

Ось вишнева твоя заметіль…

Ідемо вшанувать Кириченка –

Лине пам'ять свята звідусіль.

Я вклоняюсь тобі, земляче,

Із Полтавського краю мрій,

Хай сьогодні сміються і плачуть,

Солов’ї  на  могилі твоїй.

*****

АНАТОЛЮ КОСТЕНКО

Я признаюсь тобі, земляче ,

Мою душу сором пече,             

Запізніло я серцем плачу,

Пам'ять роду не визріла ще.

Нас одна земля народила,

Балаклія – й Рокита ось,

Може навіть одна могила,

З наших предків хова когось.

Може навіть… ой ні не може,

Точно знаю – так і було,

Сила духу не переможна,

Під козацьке взяла крило.

Полонила і душу й тіло,

Та й покликала на борню

Серце волею напоїла,

У святу зодягла броню.

І йому вже не сила мовчати,

Слово рвалося із грудей,

Не спинили й ГУЛагів грати,

Волелюбних його ідей..

ВОЛОДИМИРУ САМІЙЛЕНКУ

з нагоди ювілею

Не вмре поезія 

Не вмре поезія,

Не згине творчість духа,

Поки жива земля

Поки на ній живуть

В.Самійленко

З Сорочинців Великих велич духу

І серця полум’яного биття,

Поніс поет крізь біди і розруху,

В надії на щасливе майбуття.

Не вмре поезія, бо не підвладна смерті,

У неї свій початок і кінець.

Через пітьму земної круговерті,

На крилах понесе її Творець...

Не вмре поезія, народжена з Любові-

Сама вона в любов переросте.

Щоб возсіяти істиною в слові,

Творіння возвеличивши святе.

 

Не вмре поезія, бо слово не вмируще,

З Живого Слова світ оцей воскрес,

Не вмре поезія дано їй нині й суще,

Земну красу підносить до небес.

 

Жива сльоза бринить в живому слові,

І пам'ять пише славу на роду.

З Полтави на могилу землякові,

У Боярці калину покладу.

 

*****

ОЛЕКСАНДРУ ДОВЖЕНКУ

Вашу малість я вам прощаю,

Воріженьки мої, вороги,

Кровожерливість вашу знаю -

Вибивати усіх до ноги.

Хто не так подивись чи подумав,

Хто невчасно зітхнув, посміхнувсь…

Скільки ж душ тих невинних схрумав,

Перетер отой час, перегнув!

Та твоєї душі не зламали,

І скалічить її не вдалось:

Шматували її, шматували,

А вона перед нами – ось.

Чиста, праведна, незборима

І проста, як сама доброта.

Для одних вона просто незрима,

А для інших – вона свята.

Не вмирає душа, я знаю,

Вона має й своє лице,

Бо твоя душа вийшла з раю,

Щоб сказати мені про це.

Вчуся в тебе малість прощати,

Та не хочу молитися їй,

Бо інакше в огні стогнати

І мені, й Україні моїй.

*****
КАТЕРИНІ МОТРИЧ

Українка

Усе в Тобі, о незбагненна жінко,

Талант і сила, мудрість і краса.

Неперевершена у світі українко,

Ти полонила землю й небеса.

У Тебе очі – дві живі зірниці,

У Тебе серце – диво осяйне,

Твої долоні – крилонька жар-птиці,

Твоя любов повік не промине.

Ти українка, просто українка,

Всі інші будуть зайвими слова.

О панно, Ти – не просто жінка,

Ти – Берегиня роду світова.